Перші 21,5 років свого життя я прожив у чудовому українському місті Донецьку. Це речення може здатися комусь трохи дивним, але змалечку українська ідентичність була невід’ємною частиною мене, як і дуже жвавий інтерес до кіно. З віком ці два інтереси не могли не перетнутися, і я почав дивитися все українське кіно, до якого міг дотягнутися. Роблю так, в принципі, і досі. У мене є традиція, якій я не зраджую вже декілька років: на День Незалежності України і на День українського кіно я обов’язково дивлюся і додаю інформацію по 1-2 фільмах на міжнародну базу даних Internet Movie Database (IMDb). Звісно, періодично я роблю це і впродовж року, просто ці дні і ці фільми завжди особливі. Вже сам факт того, що на цій базі при наявності декількох дуже активних україномовних ентузіастів подекуди бракує досить відомих українських фільмів часів незалежності, наштовхує на думку, що міф «українського кіно не існує» — це якраз-таки міф. Звинувачувати у ньому потрібно переважно той факт, що істотна кількість фільмів просто не дісталися до глядача не те що в кінозалах, а хоч якось.

Намагання охопити всі 30 років незалежності, чи відібрати по одному фільму за кожен рік (що, між іншим, більш-менш вдалося у Megogo, за що знімаю капелюха) у якийсь момент почали нагадувати мені давню забаганку зібрати усі обігові українські  монети. Почавши цікавитись цим питанням, я швидко зрозумів що за окремі роки була випущена лише одна монета, а за інші й поготів жодної. На відміну від нумізматики, в історії українського кіно насправді немає жодного року зовсім без релізів, але якщо б я написав просто про фільми за кожен рік, який я бачив… Вийшло би негарно, несуттєво і розмито. Як кажуть соціологи,  «нерепрезентативна вибірка». На щастя, коли я вирішив дозволити собі відібрати по кілька фільмів за окремі «врожайні» роки, 30 фільмів, за які не сумно, не соромно, а головне просто хочеться розповісти, знайшлися швидко. Про істотну частину з них ви могли до того нічого не чути, а формулювання «вразили», насправді, не завжди означає виключно позитивний контекст. Тим не менш, я відібрав 30 дуже різних за настроєм, жанром і стилем стрічок. Істотну їх частину можна подивитись на стрімінгових сервісах, офіційних сайтах, а в окремих випадках взагалі на YouTube.

Слід одразу попередити, що російськомовні фільмі тут траплятимуться і є навіть півтора фільми з російською часткою у виробництві. Це болюче для мене (як і для усіх нас) питання, але розглядаймо його як привід охопити ще й цю проблему (пережитків минулого й протиріч сучасного) в контексті нашого кіно.

1. Капітан Крокус (1991)

Режисер – Володимир Онищенко

Почну якраз із фільму, де мене дійсно вразила українська мова. Спіймавши цей фільм якось по Першому Національному (зараз UA: Перший), я не був дуже сильно вражений самим сюжетом та рівнем виконання: це досить малобюджетний дитячий сумбур. Але коли я побачив Юрія Нікуліна, який говорить українською (як і інших російськомовних акторів, тут його дублювали), в мені щось приємно зойкнуло. Цікаво було бачити, що навіть у технічно перший рік відновлення незалежності України знімати переважно україномовне кіно було взято за правило. Досить приємно було дізнатись, що саме така версія фільму є основною. Але згодом стало сумно від того, що якщо розгяладти українське кіно 1990-х, такий підхід був радше у меншості. Окрім Нікуліна, у стрічки дуже цікавий акторський склад загалом: Богдан Бенюк, Борислав Брондуков, Віктор Андрієнко, Михайло Свєтін тощо.

Де подивитись: офіційно фільм зрідка демонструвався Першим Національним телеканалом, проте наразі переважно доступний в бутлеґах на YouTube.

Мова: українська, німецька (одна репліка).

2. Обітниця (1992)

Режисер — Василь Ілляшенко

Минулоріч, намагаючись знайти, що з українського кіно 1990-х я ще не бачив, я наштовхнувся на цей фільм. Це якраз один з випадків, коли його навіть на IMDb не було, тож моїми зусиллями цей промах було виправлено. «Обітниці» дуже не вистачило бюджету, але їй все одно з розмахом вдається торкнутися до болючого питання української ідентичності. І, хоч на аналогію між дівчиною, яка не дочекалася свого обранця, і нашою країною дуже не хочеться погоджуватися, подивитися його дійсно є сенс завдяки акторській грі (особливо Олексія Горбунова), певним вкладеним думкам і досить вражаючій художній постановці.

Де подивитись: існують невідомо звідки взяті копії на YouTube. Знайти хоча б згадку про ліцензійне видання фільму мені не вдалося, тому найбільш логічно, що він був віднайдений якимось телеканалом.

Мова: українська, російська (кілька реплік), латина (спів).

3. Екстрасенс (1992)

Режисер — Геннадій Глаголєв

Окрема категорія українського кінематографу — це бойовики, зроблені «під американські». Тут можна було би згадати «Людину в зеленому кімоно» (1991) від Одеської кіностудії, а ще — цілий доробок у два фільми від контори Каскадер-Фільм: «Духи пекла» (1993) і «Фантом» (1994;  починається з двох хвилин прямої реклами автомобілів «Камаз»). Усі ці фільми певною мірою культові, і не зовсім через те, що вони зроблені добре. Навпаки, це абсолютно навіжений потік каскадерських трюків у сюжеті, який відбиває мозок. Десь до цієї ж хвилі відноситься «Екстрасенс», але у нього є кілька цікавих особливостей. По-перше, він значно менш відомий, ніж будь-який із наведених вище фільмів. По-друге, незалежній кіностудії ФБ-33 та Одеській кіностудії десь вдалося знайти такий бюджет, що фільм виглядає на голову вище у певних показниках, ніж більша частина подібного мотлоху (як місцевого, так і американського виробництва).

А по-третє, це абсолютно божевільний витвір, який сам не знає до якого жанру відноситься і що хоче сказати. Логіки немає навіть у виробничих аспектах фільму: з одного боку спеціальний грим настільки правдоподібно зроблений, що подекуди здається, що рубали реальних людей… а з іншого — ми маємо Валерія Леонтьєва (так, того самого) у ролі головного лиходія Китайця (це не останній випадок псевдо-азіатів у цьому списку, на жаль), але оскільки Леонтьєв абсолютно не володів бойовими мистецтвами, а дублер на нього геть не схожий, у Китайця просто… Є двійник. Принаймні так це пояснили в титрах, записавши каскадера як актора, хоча виглядає це як намагання замаскувати очевидну лажу.

Тим не менш, подібні фільми деякі країни, на кшталт Туреччини, давно використовують для підняття певного національного бренду і, що характерно, виходить. Так, погане кіно, але цікаве погане кіно — це теж бренд. Проте у Туреччини є ще козир — вони все-таки, переважно, своєю мовою.

Де подивитись: Був доступний на офіційному YouTube-каналі Одеської кіностудії. Наразі ж офіційно копії лежать на російських каналах, зате ентузіасти виклали бутлег з українським закадровим перекладом.

Мова: російська, англійська (спів), українська (закадровий переклад).

4. Америкен бой (1992)

Режисер — Борис Квашнєв

Бойовик як бойовик від сценариста головного серіалу України початку 2000-х «День  народження Буржуя» Віктора Рогози. Але операторська робота і каскадерські трюки виокремлюють цей фільм на тлі аналогічних стрічок того часу і тут досі є чому повчитись, якщо ви думаєте зняти щось динамічне на вочевидь не найбільшому бюджеті. Кульмінаційний двобій на лопатах між Анатолієм Хостікоєвим та Олександром Пєсковим дуже важко описати, це треба бачити.

Ще цей фільм вразив мене тим, що в титрах примудрилися зробити помилку у назві німецької плівки ORWO, обізвавши її OPWO (ну, хоч не OwO). До речі, те, що знімали на неї і Fuji, а не на застарілі залишки від шосткінської «Свеми», теж пішло фільму на користь.

Де подивитись: на офіційному YouTube-каналі Star Media. Але слід зазначити, що це цензурований варіант і найбільш жорсткий кадр з того ж двобою на лопатах тут просто (і дуже неоковирно) вирізали. У значно кращому варіанті (і без купюр) фільм доступний на Megogo, з українськими субтитрами.

Мова: російська, англійська (кілька реплік і спів)

5. Гетьманські клейноди (1993)

Режисер — Леонід Осика

Фінальна режисерська робота майстра українського кіно — це історичний бойовик. Але якщо дуже часто у нас в такому жанровому тандемі опора іде на «історичний», то тут навпаки. Фільм від цього тільки виграє, бо коли у досить динамічному оповіданні робляться філософські ремарки про українську державність вони гарно сприймаються на контрасті. Загалом, це один із кращих фільмів, що їх можна порадити тим, хто жаліється, що про козаків не знімають чогось схожого на вестерни чи самурайські фільми. І, що гарно, при цьому тут нема ніякої прямої «нашої відповіді», а  чудові головний протагоніст Босаківський (у виконанні Сергія Романюка) та антагоніст Заграва (Борис Хмельницький) не такі однозначні, як могли б бути.

Де подивитись: на Megogo.

Мова: українська, латина (одна фраза), польська (кілька слів).

6. Як козаки в хокей грали (1995)

Режисери — Володимир Дахно, Тадеуш Павленко

Єдиний мультфільм з класичного циклу Київнаукфільму «Як козаки…», який був знятий за часів відновленої незалежності, в дитинстві здавався мені найбільш слабким і сумним з дев’яти. Втім, подорослішавши, я почав сприймати його з абсолютно іншого боку. По-перше, те що в 1995 році студії вистачило хоча б на це, вже є перемогою. По-друге, в порівнянні з іншими серіями тут подекуди більш абстрактний гумор. По-третє, тільки побувавши на декількох хокейних матчах, я зрозумів, наскільки цей мультфільм передав саму їхню суть.

Де подивитись: знову ж таки, окрім телеканалів переважно наявні лише бутлеґи, які лежать на YouTube.

Мова: вигадана, українська, англійська.

7. Сьомий маршрут (1997)

Режисер — Михайло Іллєнко

Досить істотний час я комплексував стосовно того, що серед моїх найбільш улюблених фільмів не було жодного українського. Цьогоріч я зрозумів, що такий фільм є, просто я забув внести його в належний перелік. Вперше я побачив «Сьомий маршрут» десь о другій годині ночі по телеканалу Enter-фільм, і тенденція, що подивитися цю стрічку можна було лише вночі на окремих телеканалах, зберігалася роками. Я передивлявся цей фільм щонайменше 5 разів і кожен раз він не лише не набридає, а підкидає щось нове, даючи змогу  подумати про власне життя. Це було б досягненням саме по собі, але той факт, що настільки цілісній твір вийшов у 14 (!) сценаристів, вражає бонусом. Так, з одного боку фільм складається з новел про життя та творчість, але тематично всі вони грають в одній, чудовій тональності.

У поеті-невдасі, який працює гідом і на ходу імпровізує неіснуючий маршрут про «легендарного» покійного поета (за мотивами своєї біографії), мені завжди було дуже легко побачити себе. Можливо, тут винуватий специфічний образ мислення (я живу ніби в усіх вікових кризах одночасно), але «Сьомий маршрут» — це фільм, у якому кожен побачить щось своє і який особисто мені хочеться рекомендувати кожному.

Де подивитись: певний час складалося враження, що єдині копії фільму існують у фільмотеках телеканалів груп «Інтер» та 1+1. Більш того, скоріше за все не збереглося жодних копій без англомовних лазерних субтитрів, які виглядають трішки ніяково і вшиті у фільм намертво. Поки фільм нема де подивитись офіційно, я не можу не прикласти до цієї статті хоча б таку копію. Існує інформація про щонайменше два ретроспективний кінопоказ стрічки: у Києві 15 серпня 2015 року та у Львові 19 червня 2016. Коли (і якщо) фільм з’явиться будь-де (чи то в форматі показу, чи то онлайн), я обов’язково повідомлю про це.

Мова: українська, англійська, російська (кілька реплік).

8. Приятель небіжчика (1997)

Режисер — В’ячеслав Криштофович

Дуже київський фільм (якщо ви хоч раз були в Києві, то стовідсотково впізнаєте частину локацій, деякі з них практично не змінилися), базова ідея якого (людина в депресії наймає вбивцю а потім передумує) не є дуже оригінальною і траплялася щонайменше у фільмі відомого фінського режисера Акі Каурісмякі «Я найняв вбивцю за контрактом» (I Hired a Contract Killer) 1990 р. Це не означає, що перший висунутий вповноваженим українським комітетом на «Оскара» фільм не має власних чудових знахідок, цікавих філософських питань і потужних акторських робіт, серед яких дуже хотілося б виділити вже згадуваного (і, на жаль, уже покійного) Сергія Романюка на важливій другорядній ролі. У фільмах цього списку він ще буде не раз.

А, і мене теж розізлило коли закадровий голос сказав “In the new Russia” у англомовному трейлері фільму.

Де подивитись: на Megogo доступні оригінальна російськомовна та українська дубльована версії.

Мова: російська, англійська, українська (дубляж).

9. «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001)

Режисер — Юрій Іллєнко

Фантасмагоричний, частково історичний і разом з тим дуже важкий для перегляду артхаус Юрія Іллєнка є фільмом без перебільшення легендарним, але разом з тим знайомі з ним радше глядачі за кордоном та фестивальна публіка. Гетьмана Івана Мазепу тут грають три актори: легендарний Богдан Ступка, а також Сергій Марченко та Пилип Іллєнко. Логічно було б подумати, що це пов’язано з тим, що фільм охоплює значний період життя гетьмана, але ні. Більш того, актор може змінитися просто посеред сцени.

Акторський склад повний відомих українських акторів (знов-таки Романюк, Лесь Сердюк, Олег Драч, Остап Ступка, Раїса Недашківська, Людмила Єфименко, В’ячеслав Довженко), але є в цьому касті ім’я, яке ніяк не в’яжеться з роллю: Микита Джигурда в ролі шведського короля Карла ХІІ, на якого епатажний актор та співак геть не схожий. Що найдивніше, це не єдиний подібний випадок в українському кіно. Про один із наступних мова піде далі.

Де подивитись: довгий час фільм був недоступним глядачеві, ба більше – фактично недоробленим. Наразі ж його можна подивитись на Takflix.

Мова: українська, російська (окремі репліки).

10. «Таємниця Чингісхана» (2002)

Режисер — Володимир Савельєв

Від цікавого і нетривіального фільму, де Богдан Ступка грає історичну постать до… досить сумнівного і, чомусь, нереально нудного, але тому не менш нетривіального. Сам факт того що, Богдан Ступка грав Чингісхана, привертає увагу до цього фільму, але коли я вперше побачив його по телебаченню трохи не спочатку, у мене пішло щонайменше 10 хвилин, щоб зрозуміти, кого грає видатний актор. Можливо, один з найдивніших українських фільмів 2000-х років, який робився на невідомому (але судячи з переважно повністю павільйонних зйомок, дуже маленькому) бюджеті.

Де подивитись: на SWEET.TV.

Мова: українська.

11. «Непрофесіонали» (2003)

Режисер — Сергій «2В» Тубі

Сергій Тубі — це досить легендарний у вузьких кола незалежний кінематографіст та автор-виконавець пісень з міста Ірпінь, організатор міжнародного Ірпінського кінофестивалю (2001-2012; 2014). А ще — це мій наставник у плані кіно і просто дуже непересічна постать. Факт такого тісного особистого знайомства накладає певний відтінок упередженості з мого боку, але тим не менше, не згадати кілька стрічок Тубі тут було б не зовсім чесно з мого боку, адже основним планом було написати переважно про стрічки не найбільш відомі і не так часто згадувані, щоб глядачу було що відкрити для себе.

«Непрофесіонали» розкривають світ андеґраунду музичного крізь призму андеґраунду кінематографічного. Це погляд зсередини на кілька музичних колективів, більша частина з яких займається творчістю, тому що це їм подобається, а не тому що цим можна щось заробити. Чудовий спосіб менше ніж за годину (36 хв.) помедитувати на те, що таке натхнення, звідки воно береться і навіщо воно необхідно. Контрастні Київ та Ірпінь 2003 року наче й не сильно змінилися, але видаються в цьому фільмі зовсім іншими, ніж зараз.

Де подивитись: на офіційному сайті фільм можна скачати у форматі DivX (і там само дізнатися про фільм більше). Доменне ім’я закріплене за ним щонайменше до кінця цього року, але досить можливо, що після того сайт перестане існувати. Майте це на увазі.

Мова: російська, українська, іспанська (спів).

12. «Засипле сніг дороги» (2004)

Режисер — Євген Сивокінь

Метр української анімації Євген Сивокінь вразив мене на Kyiv Comic Con у 2018-му році (докладніше про нього тут і тут у статтях Владислава Папідохи). У віці 81 року, коли мова заходить про анімацію, він наче перетворювався на дуже молоду людину, яка завжди готова подискутувати, а головне — творити. Його «Засипле сніг дороги», який абсолютно вручну створений з манки і інших нетривіальних матеріалів, — це фільм-роздум про швидкий плин часу, вік і те, як в якомусь сенсі всі дорослі та навіть старі – це ті самі діти. Але старі.

Де подивитись: коли у самого Євгена Яковича питали на Kyiv Comic Con, де можна дивитись його фільми, він відповів, що усе давно викладене в інтернет. На YouTube є кілька версій 7-хвилинного мультфільму, але офіційної наразі не знаходиться. Фрагменти стрічки публікував на своїй сторінці у Facebook Довженко-Центр.

Мова: фактично німий.

13. «Штольня» (2006)

Режисер — Любомир Левицький

Про «Штольню» я вперше дізнався з передачі телеканалу СТБ «Паралельний світ», яка жахала спраглих глядачів усілякими паранормальними речами. Якщо вірити сюжету програми, певна їх порція була і на знімальному майданчику фільму. Радше за все, це була частина рекламної кампанії і якщо так, то досить дієва. Бо ім’я режисера та назва фільму, який вже тоді позиціонував себе як «перший український фільм жахів» (яке невдовзі змінили на «перший український пригодницький трилер») були в мене записані за рік чи два до того, як він нарешті дістався глядача.

Любомира Левицького можна поважати вже за те, що він чесно намагається робити жанрове кіно в Україні. У цьому конкретному випадку він намагався зробити на українському матеріалі слешер, і в принципі у нього вийшло: за сюжетом студенти-археологи бігають по моторошній підземній локації і кричать, доки невідомо-хто у капюшоні приносить їх у жертву старослов’янським богам. Для свого часу вразило вже те, що вийшло не гірше, ніж у інших країнах.

І хотілося б причепитися до чогось у цьому фільмі, але я бачив настільки провальніші зразки режисерських дебютів (особливо у цьому піджанрі), що «Штольня» на їхньому тлі виглядає дійсно, як фільм, над яким старалися. Старається Любомир Левицький і досі, що не може не надихати. Все-таки чого подекуди бракує нашому кінематографу, то це ентузіазму, хоча на ньому, здавалося б, ми і виїжджаємо.

Де подивитись: доступний у пакетах на Vodafone TV (більше про цей сервіс у нашій статті). Раніше був також на Megogo, але наразі недоступний.

Мова: українська.

14. «Богдан-Зиновій Хмельницький» (2006)

Режисер — Микола Мащенко

Цей фільм ганявся за мною довго. Щонайменше у 2013 році я міг би подивитись його безкоштовно в Донецьку, але вирішив тоді не ходити на кіносеанс. З відчуттям того, що я щось комусь завинив, я дірвався до «Богдана-Зиновія» лише цьогоріч… і ледь не збожеволів від цього фільму.

Навіть відома інформація про те, як саме він знімався, не дає повного уявлення того, чому фільм так виглядає. Проблеми з монтажем (які особливо понівечили батальні сцени) ще можна більш-менш пояснити тим, що фільм знімали на початку як серіал (першу серію якого під назвою «Збараж» показали на міжнародному кінофестивалі «Молодість» ще у 2002 році). За майже дві години перед глядачем проноситься забагато сюжетних ліній (окремі з яких не є історичними фактами) і персонажів, а переходи від одного до іншого подекуди можна не помітити, в результаті чого в одній із сцен Богдан-Зиновій та його ворог, польський князь Вишневецький, ніби опиняються в одній спальні.

До речі, Ярема Вишневецький та польський король Ян Казимир виглядають у фільмі… м’яко кажучи, своєрідно. Останнього ж грає Сергій Джигурда, старший брат Микити Джигурди. Це той самий другий випадок коли європейського монарха грає несхожий на нього Джигурда після «Молитви за гетьмана Мазепу». Взагалі акторський склад цього фільму (величезний і величний – Білял Білялов, Микола Боклан, Сергій Романюк, Тарас Денисенко, Остап Ступка тощо) — це найбільша його загадка. Точніше, дві. По-перше, у титрах фільму заявлена Ірма Вітовська-Ванца, але в самому фільмі її нема. По-друге, відразу після виконавця головної ролі Володимира Абазопуло (можливо кращого Богдана Хмельницького українського кіно) у титрах іде актор Денис Кокарьов (про якого практично немає інформації) у ролі Московського царя Олексія Романова. У якого в фільмі одна сцена, що практично ніяк не впливає на сюжет.

Коротше кажучи, щось підказує мені, що історія створення «Богдана-Зиновія» сама могла б стати цікавим фільмом, якби хтось заповнив усі ці білі плями.

Де подивитись: на Megogo.

Мова: українська, російська (окремі репліки).

15. «Н-ХЗС» (2007)

Режисер — Сергій «2В» Тубі

Ще один фільм Сергія Тубі, цього разу технічно мінімальний повний метр (45 хвилин). «Н-ХЗС» — це абревіатура від «нове – добре забуте старе», назва однойменного музичного проекту, результати якого цей документальний роуд-муві представляє разом із хронікою першої ретроспективи Ірпінського кінофестивалю у м. Донецьк.

Для мене він має особливе значення не лише тому що велика частина основного сюжету і три кліпи – це мій Донецьк, не стереотипний. Це ще й чудова і натхненна історія про те, що творчість – це певною мірою процес трансформації. Алхімія з дивних компонентів, які за логікою не повинні працювати, але складені докупи працюють ще краще.

Де подивитись: на офіційному сайті фільм можна скачати у форматі DivX (і там само дізнатися про фільм більше). Доменне ім’я закріплене за ним щонайменше до кінця цього року, але досить можливо що після того сайт перестане існувати. Майте це на увазі. Фільм також мав невеличкий тираж на DVD.

Мова: російська, українська, англійська.

16. «Ілюзія страху» (2008)

Режисер — Олександр Кірієнко

Ще один фільм, висунутий національним оскарівським комітетом на найпрестижнішу кінопремію. І знову, на жаль, російськомовний, що дуже дивно, враховуючи що заснований він на книзі не кого-небудь, а Олександра Турчинова (який також виступив продюсером і сценаристом стрічки).

Загалом досить дивна подвійна (і навіть потрійна) історія, де в своїх снах бізнесмен з 1990-х рр. Ігор Короб бачить себе царем Соломоном, поступово втрачаючи глузд і плутаючись у тому, що є його реальністю, що могло би бути, а чого не могло бути ніколи. Те, що такий фільм, який умовно можна віднести до психонуару, взагалі з’явився у 2008 році в Україні —це певна аномалія, але далеко не єдина в цьому конкретному році.

Де подивитись: раніше фільм був доступний на Megogo, але зараз став недоступний в Україні на цьому сайті.

Мова: російська, українська (дубляж).

17. «Серце на долоні» (Serce na dłoni) (2008)

Режисер — Кшиштоф Зануссі

Спільне виробництво Польщі та України з великою часткою першої, але з Богданом Ступкою в одній з найкращих його ролей. Здивувало, що для схильного до досить-таки драматичних фільмів Зануссі це практично чорна комедія, яка зроблена у життєствердному руслі. Чудовий фільм, щоби почати знайомство з доробком живого класика польського кіно.

Де подивитись: періодично бувають ретроспективи в рамках фестивалів (зокрема такий відбувся у Вінниці на фестивалі оповідання Intermezzo у травні 2015 року), покази на телебаченні. Раніше фільм був доступний на Megogo.

Мова: польська.

18. «Меніни» (2008)

Режисери — Ігор Подольчак, Дін Карр

Фільми, натхненні картинами чи засновані на них – явище нечасте. Якщо для окремих кадрів режисери часто надихаються творами художників, то заснувати практично весь фільм на картині Веласкеса «Фрейліни» (Las meninas) було експериментальним рішенням для режисера-дебютанта Ігоря Подольчака.

Ще один геть нетиповий для українського кіно фільм, який майже повністю ігнорує традиційні уявлення про те, як треба розказувати, і робить це через образи.

Де подивитись: на Vimeo.

Мова: українська.

19. «Шалений листопад» (2008)

Режисери — Ігор Рижков, Роман Шома

Ще одна аномалія. Річ у тім, що від такої категорії як російські та спільного виробництва російськомовні детективні фільми я вже з початку 2000-х не чекав нічого хорошого. Але синопсис цього фільму мене все-таки зацікавив і я побачив дещо… дуже дивне. Річ навіть не в тім, що при всій російськомовності фільму у перші ж дві хвилини майже крупним планом показують, що його події розгортаються в Україні (що дуже велика рідкість для тогочасного українського кіно, яке намагалося вхопити шматок російськомовного ринку).

За жанровими складниками цей фільм — дивна суміш неонуару з мета-фільмом (фільмом про кіноіндустрію). Що перше, що друге — рідкість на наших теренах у будь-якому вигляді, тож йому можна було пробачити досить карикатурну стилізацію у певних сценах з роялями в кожному кущі. Але після кінцівки я взагалі чи не вперше після подібного телефільму довго сидів і думав: а що саме я зараз побачив і як режисери примудрилися протягнути такий коментар-вирок про власну роботу у фільм, який та ж сама індустрія й профінансувала?..

Відповіддю, принаймні на друге моє запитання, був другий же фільм, який мене трохи розчарував, але є у мене підозра що зовсім не просто так «Шалений листопад» — це не міні-серіал з двох серій, а два окремих фільми. Надто вже гарно виглядає перший фільм, якщо його дивитись у відриві від продовження. Як це часто і бувало, бо по ТБ його показували майже виключно окремо. Якимось чином режисери Рижков та Шома взяли і поламали систему, втиснувши у неї абсолютно нетиповий фільм. Може й випадково, але тим не менш.

Де подивтись: на офіційному YouTube-каналі Star Media, або на Megogo (де обидва фільми як раз представлені як серіал).

Мова: російська.

20. «Врятуй і збережи» (2008)

Режисер — Євген Сивокінь

Ще один мультфільм Євгена Сивоконя, який я вперше побачив на фестивалі «Відкрита ніч». Продовження екзистенційної тематики у творчості режисера, але також продовження його неповторного стилю, який мало з чим можна сплутати. Добірки «Відкритої ночі» чомусь усі 2000-ті були досить-таки сумні, тож короткий метр видатного аніматора ще й на загальному тлі дуже виділявся.

Наче й про янгола-охоронця, але разом з тим про щось дуже людське. Наприклад, питання того, чи є сенс робити добро, коли це не цінують.

Де подивитись: зрідка демонструється на телебаченні, але навіть там гість нечастий.

Мова: українська, майже німий.

21. «Гамер» (2011)

Режисер — Олег Сенцов

 Зняти перший повнометражний фільм у будь-яких умовах вкрай важко. Зробити щось путнє, що б резонувало хоча би з певною категорією глядачів з першого разу – це досягнення того ж рівня, як захистити кандидатську роботу, наприклад. Мені доводилося робити друге ,і намагаючись доробити перше вже майже 15 років, я можу впевнено сказати, що кандидатську можливо захистити навіть трішки простіше. Навіть при тому, що я схопив хронічну втому, яку подолати досі повноцінно не зміг. Тому коли суто політичний блоґер на букву Ш (а насправді Г) без жодної релевантної освіти зробив «рецензію» на дебютний фільм Олега Сенцова, він увійшов у дуже вузьку категорію людей, яким я при зустрічі без пояснення і попередження дам по пиці (тому я дуже сподіваюсь, що наші шляхи не перетнуться). Не тільки тому, що він відверто брехав своїй глядацькій аудиторії (це, в принципі типово), наприклад, щодо того, чи показували цей фільм по ТБ. Але й тому, що людина, яка щонайбільше робить відео в стилі «голова яка говорить», зняті на вебку, навіть уявити не може, що щоби відзняти щось схоже на художній фільм при бюджеті до $100 000, треба пережити вогонь, воду,  розряджений акумулятор, поламану камеру і 15 нервових зривів.

Тож якщо ви від когось чуєте, що «Гамер» — погане кіно, перепитайте, чи не дивиться ця людина Шарія (і бажано значно зменшіть кількість контактів при позитивній відповіді, адже це дуже складно лікується). Бо навіть якщо ні, сентимент цей переважно іде звідти, а якщо копати глибше – від тих, хто Шарію платить. «Гамер» відзнятий на абсолютно нормальному для невеликого бюджету фестивального незалежного фільму, при тому що на стрічку було витрачено $20 000. Задовго до того, як Сенцов став більш відомий широкому загалу через ув’язнення росіянами, цей фільм, як підтверджує Наріман Алієв (про фільм якого трішки згодом), показували у інституті ім. Карпенко-Карого як взірець того, що за бажанням фільм можна зняти без великих грошей.

Нарешті, «Гамер» — один з найцікавіших інсайдерських поглядів на кіберспорт у кінематографі загалом. Дещо ретроспективний навіть на час виходу (бо заснований на суб’єктивному досвіді самого Сенцова як колишнього кіберспортсмена), але дуже живий і пронизливий з точки зору того, як саме може житися людині (не лише і не обов’язково кіберспортсмену), якщо те, що подобається робити, перестає приносити банальну людську радість. Знову ж таки, я люблю фільми про кризу будь-якого віку і я завжди на стороні режисера, особливо у випадках дебютного повного метру, бо це до біса складно. Але «Гамер» — кіно, гідне вашої уваги.

Де подивитись: періодично демонструється на телебаченні (я вперше дивився у чудовій програмі Володимира Войтенка «Аргумент-Кіно» у 2014 році) та у ретроспективах.

Мова: російська, українська, англійська.

22. «Той, хто пройшов крізь вогонь» (2012)

Режисер — Михайло Іллєнко

Знятий за мотивами реальної історії Івана Даценка, який пройшов шлях від радянського льотчика-аса до канадійського вождя племені корінного населення, фільм Михайла Іллєнка був у виробництві щонайменше з 2008 року, тобто роки 4. Вразити він мене встиг ще до того, як я його побачив, бо ретельно слідкуючи за новинами, я дізнався, що Іллєнко заради одного кадру возив костюм головного героя в гори між Аргентиною та Чилі, зігравши його на один кадр сам. Не знаю, що тут вразило мене більше: те, наскільки це цікаве режисерське камео (бо це завжди було моєю слабкістю як кіномана), чи беззаперечна відданість фільму, але підозрюю, що 50/50.

Так чи інакше, сам фільм теж не підвів і був вартий стількох років очікувань. Ролі Дмитра Лінартовича, Віталія Линецького та Віктора Андрієнка однозначно є одними з найкращих у їхніх кар’єрах, а фірмова стримана фантасмагоричність Іллєнка сидить у цій неймовірній історії, немов була там від самого початку.

Де подивитись: на SWEET.TV.

Мова: українська, російська, англійська.

23. «Інфоголік» (2017)

Режисери — Валентин Шпаков, Владислав Климчук

У 2017 році до кіноекранів України дістався нарешті чудовий «Спліт» (Split) М. Найта Ш’ямалана, де використання конкретної музичної композиції одразу ж наводить тямущих глядачів на те, що саме відбувається в фільмі, змусивши окремих прихильників режисера навіть затамувати подих. Чого я не очікував, то це подібних вражень від української комедії, на яку я пішов у кіно з двох основних причин – підтримати український кінематограф і… побачити на великому екрані Павла Зіброва.

Я був більш ніж готовий до того, що камео Зіброва — це одна мала сцена, але ні. Здивували так здивували, особливо якщо ви впізнаєте голос метра. Крім того що здивували, іноді навіть і розсмішили. Що-що, а такого я від сучасної української комедії майже не очікував.

Де подивитись: на SWEET.TV.

Мова: українська, російська, англійська.

24. «Кіборги» (2017)

Режисер — Ахтем Сеїтаблаєв

У Донецьку я жив відносно далеко від аеропорту, але що там коїлося, періодично було чутно за кілометри. Те, що реалізував Ахтем Сеїтаблаєв за сценарієм Наталії Ворожбит, виглядає і звучить страшно правдоподібно й знайомо. Навіть те, як виглядає у фільмі аеропорт, схоже на його вигляд до війни. Саме таким я його один раз у житті бачив ще не зруйнованим.

На переглядах подібних фільмів у мене трохи вмикається ПТСР, але це не скасовує того, наскільки вони потрібні.

Де подивитись: на Takflix.

Мова: українська, російська.

25. «Дике поле» (2018)

Режисер — Ярослав Лодигін

Фільм з дуже правдоподібним і неймовірним колоритом Східної України (з наголосом на те, що це саме Україна), який при цьому досить гарно використовує ледь чутні інтонації майже що вестерну. Для режисерського дебюту (поблажку якому треба зазвичай давати навіть без поправки на бюджет) довгоочікувана екранізація Жадана (подивитись яку я зміг уже у 2020 році) вийшла дуже вдалою, чому однозначно посприяв гарний акторський склад, серед якого виділяються Георгій Поволоцький (він, до речі, грає одну з головних ролей у «Шаленому листопаді» і дуже змінився за 10 років) та неповторний Олексій Горбунов.

Без зайвих спойлерів хотілося би похвалити й кінцівку фільму. Це один з тих моментів, коли розумієш, що фільм майже закінчився і його наче й кудись не туди занесло, і тут він різко вирівнюється — а разом з ним і враження глядача.

Де подивитись: на SWEET.TV.

Мова: українська, російська.

26. «Додому» (Evge) (2019)

Режисер — Наріман Алієв

Про цей фільм уже сказано, в принципі, і без мене багато. Але не згадати його було б з мого боку нечесно, бо для мене це був один з найочікуваніших фільмів 2019 року, і я ледь встиг його подивитись. Навіть бігав з лікарні, де лежав у стаціонарі, щоб застати його в прокаті.

Де подивитись: на Takflix.

Мова: українська, кримськотатарська, російська.

27. «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» (The Heat Singers) (2019)

Режисерка — Надія Парфан

Ще один фільм, на який у 2019 році треба було буквально встигати, особливо враховуючи, що показ у Вінниці був аж один (принаймні, коли я був у місті). Надія Парфан (яка на тому показі була присутня) — величезна ентузіастка українського кіно взагалі, і документального кіно зокрема. Власне, вона того ж таки 2019-го заснувала платформу Takflix, де зараз можна дивитися українське кіно так, щоби при цьому ще й підтримати його (половину прибутку отримують безпосередньо режисери та творці фільмів напряму). До того це не було так вже й легко зробити.

Її фільм, що показує два роки з життя профспілкового хору Івано-Франківськтеплокомуненерго «Чорнобривці», — це історія настільки багатогранна, що в ній і про життя, і про творчість і про наболіле. Все є, хоча начебто й специфічна тема.

Де подивитись: на Takflix.

Мова: українська.

28. «Життя поза резюме» (2019)

Режисер — Сашко Протяг

І знову колорит і проблематика сходу України. Але тепер у цілком документальному форматі. Фільми ГО «Фріфілмерз» я вперше побачив у серпні 2019 року в рамках вінницьких кінопоказів «Танці із закиднями». Їх відрізняє не лише фокус на конкретну місцевість, а ще й дуже незвичні люди як об’єкт документації. Вірніше, ми звикли думати про робочий клас зі сходу України в дуже конкретних тонах та інтонаціях (навіть ті, хто звідти), а люди бувають дуже різні. Як і нагадування про те, наскільки різною може бути творчість.

Де подивитись: на офіційному каналі ГО на YouTube.

Мова: російська, українська

29. «Метаробота» (2019)

Режисер — Василь Лях

Ще один фільм ГО «Фріфілмерз» в рамках того ж проєкту «Творчсхід», неймовірно атмосферна короткометрівка, головний герой якої жонглює роботою диспетчером таксі, творчістю, громадською діяльністю, побутом і… вирощуванням соняшників на балконі. Окрім того, що багатозадачність — це наше все, і показує, що не один ти хочеш поєднувати кілька справ, а не сидіти в одній, є щось дуже надихаюче у контрасті середовища зовнішнього і середовища внутрішнього. Головний герой розкривається у фільмі майже без жодного слова у бік глядача, окрім кінцівки фільму.

Де подивитись: на офіційному каналі ГО на YouTube.

Мова: російська, українська

30. «Толока» (2020)

Режисер — Михайло Іллєнко

Частково я вже писав тут, чому цей фільм однозначно не слід проґавити, якщо у вас буде можливість його подивитись. Але слід додати: за виробництвом цього фільму я слідкував щонайменше з 2012 року, тож  змога нарешті побачити його після стількох років стала одним з найсильніших вражень у буремному 2020. Одразу після того я пішов знімати з друзями (один з яких нечасто буває в місті) чергові кадри для свого багатостраждального першого метру.

Він починався із записів на аркушах шкільних зошитів, коли другої половини цього переліку українських фільмів ще не було. Не було настільки багато вдалих прикладів того, що фільм можна довести до кінця, хоч із бюджетом, хоч без. Не було зразків того, що кіно про схід України може когось зацікавити. Але була мрія. І якось не хочеться зраджувати цій мрії, бо якщо Михайло Іллєнко довів чудову «Толоку» від ідеї до фільму, хоч на це 53 роки й пішло, то якось навіть соромно руки опускати на 15.

Лупаймо сю скалу. Власне, і «Толока» якось про це. Майже.

Післямова

Вінегрет. Таким був мій висновок, коли я наново перечитав усе написане. Але саме вінегрет є запорукою успішної кіноіндустрії, бо кіно має бути різне. Навіть одній людині подекуди потрібне дуже різне кіно у випадках дуже різного настрою.

Про всі вартісні українські фільми, на жаль, не можна розповісти однією статтею. Десь за кадром залишилось так багато чудового й цікавого: документальні фільми Анатолія Борсюка (бо радянське українське кіно — це окрема тема, про яку теж потрібно колись написати), документальний серіал «Гра долі» на якому я практично виріс…

Але головне те, що за всіма показниками… далі буде. І буде багато: повнометражний дебют Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір» (а його короткий метр «Штангіст» вже зараз можна побачити на Takflix), «Носоріг» Олега Сенцова, «Довбуш» Олеся Саніна, «Я, Ніна» Марисі Никитюк (друга повнометражна робота, а першу, «Коли падають дерева», теж можна подивитись на Takflix), «Мої думки тихі 2» Антоніо Лукіча, «Шлях мерця» Георгія Фоміна… Українське кіно — це факт, який був завжди і який нікуди не дінеться. І наголошувати на цьому за будь-якої нагоди.

P.S. А кадри, які ми знімали після «Толоки», навряд нормально ввійдуть у фільм (який називається «Комунальне»). На початку цього місяця ми вже втретє перезнімали цю сцену (перший раз вона була відзнята ще у 2014 році). Цього разу нарешті вдало. Не подумайте, що саме через такий підхід зйомки йдуть 15 років. Принаймні, не тільки через нього.